Враження від "Збочення"
Пробуючи критикувати Андруховича, маю відчуття, що беруся щонайменше за Коцюбинського. Настільки безумовний його авторитет, стільки вже людей про нього писали, до того ж усі, хто може прочитати цей відгук, напевно читали саму «Перверзію». Тому попереджаю, що це в жодному разі не рецензія, лише моя суб’єктивна думка.
Я придбала собі таку книжечку на книжковому ярмаркові «Медвин», зі столика перед залою, де мало відбутися поетичне читання, придбала під моральним тиском товаришa й власного сумління, котре нашіптувало мені, що поки я не прочитаю цього класичного роману сучукрліту, я не маю права судити не лише про творчість його автора, а й про сучукрліт узагалі.
Бралася до книжечки з досвідом прочитання «Рекреацій», «Дванадцяти обручів», «Московіади», десятка Андруховичевих есеїв та півсотні його віршів. Через те не надто палала бажанням починати читання. Вже з «Передслова видавця» (цебто прологу автора)… та ні, ще із посвяти Джонові Сіддгартга й із безсемантичного епіграфу з Іздрика впала у вічі типова андруховичівська екстремальна постмодерність.
Тим приємніше мене вразило, наскільки тема семінару, котрий є хронотопом роману, – «Посткарнавальна безглуздість світу. Що на обрії?» – імпонує мені й співпадає з моїм ставленням до сучасного постпостпост(пост_у_періоді)модернізму, який перевершує сам себе, граючись уже не лише змінами форми й аспекту розгляду змісту класичного тексту (власне, це справа модернізму), не компіляціями змін форм і аспектів розглядів змістів і форм класичних і модерністських текстів (постмодернізм), а компіляціями компіляцій змін форм і аспектів розглядів постмодерністських форм і аспектів і перетворенням тексту в нагромадження змінених аспектів розгляду форм… Оце я загорнула, не намагайтеся краще перечитати чи зрозуміти, бо то поезія: народжено з максимальною участю натхнення й мінімальною участю раціо.:) Я сподівалася отримати основною темою цієї книжки іронічне (в чому-чому, а в іронічному таланті Андруховича я ніколи не наважувалася сумніватися) викриття згаданого вище постпостпост(пост_у_періоді)модернізму, його авто- й просто деструктивности, його самоповторюваности, його непотрібности, неактуальности, нецікавости, врешті-решт. Сподівалася прочитати підтримку своїх прагнень до наведення хоч якогось ладу в сучасній літературі, бо анархія, може, й мати порядку, але вона ніяк не мати свободи, etc., etc., etc., таких моїх міркувань є надто багато й вони не вмістяться в пост про «Перверзію», хоч і стосуються її якнайбезпосередніше. Одно слово, після першої півсотні сторінок я все ще сподівалася, що «Перверзією», цебто збоченням, автор назвав книжку про збочений пост- у літературі, в решті мистецтв, у побуті.
Що ж. Якщо припустити, що автор намагався викрити постпост(пост…)модернізм, показавши цією книжкою, як не треба писати, то йому це вдалося професіонально. Цілком імовірно, що авторові мета полягала саме в такій самоіронії. Але як не треба писати я знаю й без того. Тому це було розчарування. Ні, не так: це було виправдання моїх попередніх упереджених очікувань від цієї книжки. Типове андруховичівське сюжетне кліше (п’яний корабель десь далеко в морі / за морем на зібранні таких самих п’яних кораблів, скликаному для вирішування долі моря), типовий андруховичівський герой (власне, Карл-Йозеф-Отто-Мартофляк-Хомський-Немирич-Стах-Орфей-Богдан-Ігор-Юрій) і не менш типова героїня (Марта-Ада-Рома[мояулюблена]-тощо), типові навіть герої другого й третього плану (старий Леонардо Казаллегра, a.k.a. Хатавесела, перегукується з громадянином Швайцарії Попелем, Янус Марія Різенбокк – із Артуром Пепою тощо), типовий андруховичівський галюцинаційний безлад сюжету, типові андруховичівські необарокові каталоги й необарокові словесні новотвори, навіть гра слів і мов типово андруховичівська, звісно, я не забуду згадати іронію й пародію, теж, безумовно, типово андруховичівські, кульмінацію й розв’язку з напіввідкритим фіналом-містифікацією, не типово андруховичівські, але типово сучкрлітівські, ще у цьому разі надто вже алюзійні до всім відомого балу в Сатани, чудесно описаного одним киянином на початку минулого століття… Словом, «Переверзія» — канонічне бу-ба-бу. Нічого нового. Нічого приємного, нічого корисного, жодних висновків щодо суті. Всі мої зауваження, як ви могли вже помітити, переважно стосуються форми. Може, тому, що суті я просто там не знайшла? Може, я снобка, або я сліпа й черства. Менше з тим. Коли відбудеться конкурс, щоб визначити, який твір Андруховича включати до шкільної програми, я голосуватиму за «Дванадцять обручів».
P.S. Мені здавалося, що я навіть не зробила в цій книжці жодної закладки. Але щойно знайшла одну, такі слова:
— Скільки мов Ви знаєте?
— Жодної. Я знаю багато слів у різних мовах.