Окей, я обмовилася. НАМ воно не потрібно. Напряму. А от україномовним людям, що хочуть почитати щось легке, захоплююче й головоненапружуюче, воно потрібно. Инакше вони читатимуть Донцову і Марініну, чи хто там ще є, я некомпетентна. І набиратимуться російських слів, і розмовлятимуть суржиком. Як моя мама, український філолог за освітою. Бо вибору в них нема. Я не можу запропонувати мамі Прохаська, бо вона його не зрозуміє. Не можу запропонувати навіть Дереша, бо він не для її вікової категорії. Але я запросто могла б підсунути їй Дашвар. Однаково мама не ставиться до книжок серйозно. А так хоч не псуватиме собі мови. І це лише один випадків, а варіяцій на тему – мільйони.

оце і хтів спитати)

Це такий троп – еліпс. http://slovnyk.net/?swrd=%E5%E B%B3%EF%F1 – друге значення, + цей троп зазвичай позначає т.з. "незавершеність думки" (трикрапка). Не зважайте, це в мене такий пунктик: мушу вжити хоч одного слова, що його мали б зрозуміти лише фахівці. Каюся.:)

У мене також після "Москалиці" було трохи розчарування і думка типу і нащо твір так незаслужено розрекламували... А от "Мама Маріца" – це щось... Сама історія просто вразила!

Цікава рецензія!!!

Однак оцей абзац - "Можливо, я радикально помиляюся[...] що наввижалися мені[...] що я їх перерахувала[...] Цілком припустимо й те, що просто сама ваша покірна слуга рецензентка - невиправна, бо не може[...] Але, прошу, дозвольте лише їй висловитися до кінця" - зайвий.
Навіщо така патетика? Апелювання до читача? Навіщо так виставляти себе через самоприниження? Якщо йдеться взагалі не про Вас, а про «Лілу після тебе». Свій сумнів можна було б висловити кількома словами.

гарно, мені сподобалася рецензія. з алюзіями ви все добре зрозуміли, і алюзії і ремінісценції звісно ж навмисні, і тому підкреслено очевидні. Щодо наслідування стилю - я б радше не погодилася, ну, хіба що ненавмисне, але згодьтеся - і ви напевне, і я точно маємо однаково відносне уявлення про справжній отой мовно-в-собі-єдиний стиль Маркеса чи Кастанеди :) щодо "усе красиво" - це для мене невід'ємна частина мистецтва, щодо "не більше того" - безперечно, ви маєте право і на таку думку.

Звісно, неможливе, але має бути хоча б прагнення до об'єктивності.

Думка про наскрізну Жіночність у Вашій рецензії мені сподобалася, бо це об'єктивно.
Але цього недостатньо, це узагальнення, зрозуміле тим, хто прочитав книжку, однак воно ні про що не каже тим, хто ще не читав.
Щодо цитат - то це ж також про форму: Ви пишете, що хочеться виписувати цитати (тобто, формально, твір має певні фразеологічні, сконденсовані судження), а про що ж ці цитати (оце й було б про зміст)?
Завдання рецензента (як і літ. критика)полягає насамперед в об'єктивному висвітленні. Звісно, суб'єктивності важко уникнути, однак вона не повинна переважати.

Пародію можна написати на будь-що, навіть на иншу пародію. Якщо на твір пишуть пародії, це свідчить про його значимість. Так що дерзайте.

В принципі - так, для мене великі форми з навмисним розщепленням смислових зв"язків - занадто складні для сприймання. Тому Емма Андієвська і Нью-Йоркська група мені й справді "не йдуть". Для мене такі речі все одно залишаються суто експериментальними, а художні експерименти, як на мене, не завжди бувають вдалими.
Я думаю, що "Роман про батьківщину" набагато краще сприймають люди з "поетичним" мисленням. Мені ж якось ближча проза з її розповідними фактурами, якими, я гадаю, Дзвінка Матіяш все-таки великою мірою нехтує, залишаючись "занадто" поеткою

Але Роксолана, зосереджуючись на тих формальних деталях, які заважають їй сприймати зміст, по-своєму має рацію!

А для чого вганяти Дзвінку Матіяш в рамці "прозаїка"?
Книжка - не проза в класичному розумінні, і не поезія, але твір самодостатній саме в такій формі.

Згоден з Роксаланою Човбан.
Дзвінка Матіяш і справді потрапила в тенета поширених упереджень до прози - мовляв, її, з одного боку, писати простіше, з іншого - прозову книжку купуватимуть більш охоче. Видно, з подібних міркувань авторка вирішила переробити задум збірки віршів у прозову книжку, причому на 80% (крім першої новели про малу дівчинку і ще кількох невеликих місць) це було зроблено суто механічно, ледве чи не шляхом "розпрямлення" поетичних рядків. Звісно, читати такий текст важко, причому, як правильно підмітила Роксолана, для полегшення сприймання читач все одно робить, свідомо чи несвідомо, зворотні дії - відновлює поетичні рядки, відшуковує поетичний ритм і т.і.
Втім, незважаючи на недоліки, книжка справді засвідчила талант Дзвінки Матіяш-прозаїка, на жаль, поки що більшої міри прозаїка потенційного. Для прози їй потрібно, по-перше, перейти від навіювання до "просто" оповіді (як у Тараса Прохаська, справді, порівняння доречне), по-друге, творити героїв дещо інакше, ніж ліричних героїв поезії. В першій новелі, про дівчинку, в неї це вийшло, шкода тільки, продовження майже не отримало.